?

Log in

1

Подібно морю

Час вимиває  тебе із пам’яті

Повільно але методично.

Подібно сонцю

Час робить вицвілим

Спогади про наше «разом».

Подібно вітру

Час несе мене вперед

Далі й далі від тебе

Напіввицвілого

Й розмитого солоною водою.

2

Напіввицвілого й розмитого солоною водою

Ти знайдеш його на березі просто неба.

Торкнешся рукою

Його нагрітого сонцем боку,

Спробуєш перевернути

І не посилієш –

Човен пам’яті

Краще спускати на воду удвох.

3

Човен пам’яті краще спускати на воду удвох

Але завжди то роблять одинаки,

Бо саме вони

Живуть минулим

В спогадах про часи,

Коли все було кращим,

Не те, що зараз!

Коліна крутить,

І поперек болить,

І жодну дівчину не звабить

Короткозорий погляд

З-під сивих брів.

4

Короткозорий погляд

З-під сивих брів…

У нього цього ніколи не буде.

Він помер чорнявим

У свої тридцять.

І в полі, де він лежав,

Уже цього літа

Зацвіли маки.

5

Уже цього літа зацвіли маки

На сорочках багатьох жінок

В знак пам’яті

Про пролиту кров.

Часто мертві

Живуть у пам’яті довше,

Аніж деякі живі.

І колишній коханий,

Що й досі мешкає

В якомусь із мегаполісів,

Не викликає в душі

Нічого подібного

До болю втрати.

Він облишив мої думки,

Бо поля пам’яті

Густо поросли маками.

Моєму блогові більше шести років.
Зараз він у занепаді: останні три роки я робила дописи час від часу.
Я давно не публікувала віршів і не викладала сюди свої мотанки, не писала про подорожі.
Спочатку тому, що не мала сил, потім була без фотоапарату, потім не мала часу.
А ще блог з офіційного став більш особистий. Пишу в ньго все, що на думку приходить. ..
Таке от.

Apr. 28th, 2014


1

Приїхала на два дні до себе в село. Моя воля - залишалася б тут на довше, але маю певні обов’язки перед рідними. Отож мотаюся туди-сюди.

Тюльпани тут вже майже відквітнули. Зате повним ходом квітнуть яблуні, бузок і смородина. Трава в дворі вже по пояс. Треба буде попросити у сусідів косу, бо газонокосарку точно ні цього ні наступного місяця не купимо.

2

Вже робила перший салат з власної редиски і "пір’я" зеленої цибулі.

Зійшли морквочка, буряки, квасоля і картопля.

Картоплі садила всього два рядки, аби була рання. Правда ніякого раннього сорту для цього не брала - посадила кілька дрібних картоплин з супермаркету, які дала ростки, все інше - взагалі з картопляних шкурок. Я просто коли чистила картоплю, порізала там де "вічка" з ростками товщу шкурку: десь так на пів сантиметра — оце й був мій “посадковий матеріал”.

Посходили і картоплинки і шкурки.

Read more...Collapse )

В попередньому дописі я розказувала історію про місце глиняних чайників та всілякого керамічного посуду серед моїх уподобань і мрій. У цієї історії сьогодні визріло продовження.
Але для більшої ясності продовження історії варто починати з передісторії. Точніше декількох передісторій.
Передісторія 1
Read more...Collapse )
Післямова з візуальним доповненням

Тепер у мене є великий глек з майолікою, подарований мамою, в якому я триматиму молоко,



 старенький глек у якому мешкатиме борошно (треба тільки придумати щось з кришкою),

літровий глечик з якого зручно наливати по келихам узвар

і чайний сервіз, який мені подарувала мама, аби я не купувала китайський чайник.

На фото окрім чайника і цукорниці тільки дві чашки, бо вся не помістилися на поличку.  Сервіз не зовсім вписується в концепцію, але може дуже стати в пригоді, якщо понаїдуть гості.

Отака, малята, кераміка з майолікою, або нікому не потібні висновки

Є якась хитрість у тому здійсненні побажань. Бува так, що якщо щось дуже хочеш – здійснюється... але тоді, коли вже не так і хочеш. А буває, наче й так хочеш, але не до істерії, але точно знаєш, що і як, і теж здійснюється. Причому отакво як з глеками, без напруження.
Як би мені і всім нам отак, без напруження, але чітко і правильно захотіти миру нашій країні. Щоби збулося легко і швидко. Ну, або хоча б збулося без крові! 
1
Мама віддала мені свій  трилітровий глечик з майолікою, який мені так подобався з дитинства. Раритет дістався мені аби я не морочилася і не замовляла в інтернеті. А ще мені дістався чайний набір з козаками і соняшниками, який у неї без діла стояв. Їй його учні колись подарували.
У мами на хазяйстві є кілька запасних чайників, а у мене вже два місяці як тріснув єдиний заварник.

2
Тіко знаєте в чім прикрість? Тип бажання у мене дивним чином поєднується з типом гніву. Це проявляється у тому, що я зазвичай дуже точно знаю, що хочу. До подробиць. А хочу я чайника з ісінської глини для чайної церемонії.
Він має бути півлітровий більш-меньш округлий, бажано без нав`язливого орнаменту і мати ручку обплетену лозою. А ще я хотіла набір покутської (можна чернігівської) кераміки.

3
Але уже все: глек на молоко у мене є і чайник теж. І мама видаючи грошей на мій день народження (вистачило би і на кераміку і на чайник!) сказала купить шось серйозне і дуже потрібне. Духовку, наприклад, або додати грошей і купити холодильник...
Нє, ну не настільки все жорстоко: щось дрібне я з кераміки таки можу купити, але щоби купила щось корисне.
Я розумію, що не в полумисках щастя, і не в холодильниках теж. Щастя воно існує само по собі.
4
Останні кілька місяців у мене, як і у багатьох моїх земляків, погана карма визріває чиряками на сідницях. Не один-два - ціле "суче вим`я" з тих чиряків. І вибір чайників і глечиків - зовсім не головна моя потреба. Просто я намагаюся знайти хоч якихось гарних вражень. От і дивлюся на красиві речі.
Минулий мій день народження я прожила під дверима операційної. І все, чого я хотіла - це аби все було добре з Ігорем. Скоро мій день народження. І все, що я хочу НАСПРАВДІ - це аби все добре було з моєю країною!

Жив був брат Яків


Впіймала себе на наркотичній залежності від політичних новин в Україні. Майже не вилажу з мордокниги. Читаю, дивлюся, пишу про враження...

Отож сюди приходжу з чисто терапевтичними намірами: робити щось, що не має нічого спільного з політикою. З цією ж метою читаю щодня художню літературу. Примусово. Не без задоволення звичайно, але все-таки нагадую собі, що треба читати не лише електронні газети. Отож книги беру “аналогові” - звичайні, паперові. Моя запорізька квартира в одному будинку з бібліотекою. Отож, коли я буваю в Запоріжжі, я туди заходжу і беру щось почитати. Читати з комп’ютера не люблю, бо маю звичку читати лежачи. А електронної книги не хочу. В бібліотеку ходити приємніше. Крім того там працює моя колишня шкільна вчителька з російської літератури. Є можливість поспілкуватися на тему прочитаного.

Таким чином я дочитала “Голову Якова” - останнє (і єдине в бібліотеці) що я надибала у Дереша.

Любко Дереш це вам не Люко Дашвар. Його мені читати смачно, навіть, коли ніц не розумієш ідеї автора. Він звичайно випендрьожник з претензіями на містичність, його персонажі знервовані і не завжди нормальні, але саме це й заворожує.

Коли читала, не покидало враження, що книга по своєму напруженню добре підійшла б для екранізації: талановитий композитор в колі різноманітних дівок, одна з яких плід його уяви, містичний гість-замовник, який під час спільної вечері їсть сиру телячу печінку, хлопчик-підліток, якому важко оминути увагою жіночі цицьки, і кінець світу, який дивним чином пов’язаний з євро 2012...


Люко Дашвар "Молоко з кров’ю".
Прочитала тиждень тому. Прочитала за два дні. Історія кохання? Кохання в книзі менше, аніж здається на перший погляд.
Кохає там лише одна людина "німець" Cтепан. Всі інші персонажі залюблені у себе і в ще дещо.
Головна героїня закохана в себе і залюблена у власне намисто, яке їй за оберіг. Вона так любить свою красу, що виходить заміж не за того кого думалось би кохає. Я пишу "думалось би", бо насправді не кохає вона його. Їй навіть не цікаво, куди він зник (а людину ж забрали ГБ-шники!), вона грається ним, мов кіт мишею. Отож виходить дівка заміж за вигідного кавалєра, який залюблений у власну кар'єру, ну і звичайно у себе...
Таким воно і є оце життя: всі ми любимо себе, і лише одиниці уміють кохати...

Де взяти серце з криці?

Чапка три години пікетувала вхідні двері. Основна вимога - впустити в дім. Після переїзду у нас не було можливості зробити їй таку утеплену євробудку, яка була у неї до цього, отож в морози ми запускали собаку в хату. Зараз плюс п’ять, і начеб-то нема причин не виконувати основний собачій обов’язок - охорону оселі від котів. Але Чапка не згодна. Спочатку мені здалося, що собаку  вдалося вмовити на ночівлю в буді, але це протривало не більше години. Пікетування було відновлено. Теба сказати, що зараз тане сніг, і тече ручаями з даху, водостоки ми ще не репонтували, отож собака сиділа в калюжі. Чи робила вона це з дурості, з упертості або щоби додати жалю, я не знаю, але вимокла псяка вщент. Отож прийшлося впустити, я ж не безсердечна.
Лежить тепер наша мирна демонстрантка біля Ігорчикового столу, мабуть чекає, що той розпочне їсти новий здобний батон...
Доки я після вечері читала новини спорту, Ігорчик разом з Чапою з’їли дві третини чотиристаграмової здобної булки...
Що найстрашніше для людини, як біологічної одиниці?
На першому місці буде стояти власна смерть, далі смерть близьких людей. Так?
Може й так, але трішечки не так. А іноді ще й трішечки зовсім не так...
Власна смерть страшна тільки тоді, коли йдеться лише про тебе.
Страшно втопитися, страшно розбитися, страшно горіти в вогні.
Але людина лізе і в воду і в вогонь аби порятувати інших.
Ви скажете, що тим вона відрізняється од тварин. Так?
Так, але трішечки не так. Бо й тварини можуть порятувати своїх дітей з небезпеки.  І не тільки своїх.
Собаки-рятувальники - поширене явище.
Але облишимо поки-що собак-рятувальників. Повернемося до людей.
На першому місці буде страх в тратити те, що для тебе має найвищу ціну.
Для когось то власне життя, а для когось то життя дитини або коханої людини. Для когось свобода. Але то не для кожного, лише для тих, кому свобода потрібна більше за життя.
Отож безстрашність багатьох  базується на страхові встратити щось більш цінне.
Коли мене мали оперувати, я взагалі не боялася померти під ножем. Це було несуттєво. Я була навіть згодна померти, якби це дало можливість вижити моїй дитині.
Саме тому мені так важко було жити далі, адже я лишилась живою, а дитина померла...
Коли ти втрачаєш когось, заради кого здатен вмерти, разом з втратою на якийсь час зникає і страх за власне життя.
Коли через півроку після виходу з лікарні і через 3 дні після остаточного розриву з колишнім коханим я потрапила з друзями в аварію, мене зовсім не вразив той факт, що я могла загинути.
Загинути не так вже й страшно. Страшно жити з пусткою всередині. Страшно втрачати. Але коли втрачати вже нічого, то й страху немає...

Profile

новий рік2008
kvitenn
kvitenn

Latest Month

August 2015
S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by Katy Towell